«Хвороба являє собою не лише соматичне, а й психічне страждання, не тільки біологічне, а й соціальне явище як за походженням, так і за наслідками», – ці слова знаменитого вітчизняного клініциста В.Х. Василенка можуть служити епіграфом для цілої низки наукових робіт, присвячених вивченню нерозривного внутрішнього зв’язку між душею і тілом, між психікою і соматикою. Образно висловив ту ж думку Л.А. Лурія, творець вітчизняної нейропсихології: «Плаче мозок, а «сльози» – у серці, шлунку, кишечнику». Класичними експериментальними роботами І.П. Павлова ще в XIX столітті показані міцні механізми зв’язку двох найважливіших життєзабезпечуючих систем організму – нервової і травної. При невротичних станах, стресових ситуаціях, що супроводжуються зміною реактивності структур головного мозку й вегетативних функцій, можуть формуватися порочні кортико-вісцеральні рефлекси, які сприятимуть розвитку дискінетичних розладів у травній системі. Великим фізіологом було доведено, що зміни будь-якої вегетативної функції, зокрема і рухової функції стравоходу, шлунку, жовчовивідної системи, можуть бути викликані умовно-рефлекторним шляхом. Було сформульовано вчення про функціональні взаємозв’язки між корою головного мозку і внутрішніми органами, що стало теоретичною основою для психосоматичної медицини. Відповідно до запропонованої теорії кортикальна регуляція вегетативних функцій здійснюється не тільки як генетично детермінована програма, але й у рамках умовно-рефлекторної діяльності.
Оскільки функціонування системи органів травлення тісно пов’язане зі станом психічної сфери людини, то більшість захворювань шлунково-кишкового тракту належать до психосоматичної патології.
У сучасному розумінні психосоматична медицина розглядається як наука про взаємовідносини психічних і соматичних процесів. Неослабний інтерес до даної проблеми цілком закономірний, оскільки на практиці все частіше доводиться стикатися з ситуаціями, коли відхилення від оптимальної життєдіяльності організму, що характеризуються як захворювання, стан, реакція або дезадаптація, не можуть бути пояснені тільки в контексті морфологічної будови людини .
Психосоматичні захворювання надзвичайно поширені, особливо у високорозвинених країнах, причому у зв’язку з прогресуючою стресогенністю суспільства зберігається стійка тенденція до їх зростання. Психосоматичні за походженням і соматичні за проявами захворювання мають досить велику питому вагу як у поліклінічній, так і в стаціонарній мережі. Статистика показує, що 1/3 хворих, які отримують медичну допомогу, первинно страждають від емоційних розладів. Частота психосоматичних порушень коливається від 15 до 60 % серед загального контингенту населення, а в пацієнтів при первинному зверненні до лікаря — від 30 до 57 %. Серед контингенту багатопрофільних лікарень психосоматичні розлади були виявлені у 53,6 % випадків . За об’єднаними даними ВООЗ, від 38 до 42 % всіх пацієнтів, які відвідують кабінети соматичних лікарів, належать до групи психосоматиків . За останні 25–30 років відзначається різке збільшення чисельності хворих із психосоматичною патологією. Це стосується перш за все захворювань шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної системи, хронічних неспецифічних захворювань і ендокринних розладів. Характерно, що пацієнти, які страждають від психосоматичних захворювань, тривалий час, а іноді навіть роками, безуспішно лікуються у лікарів різних спеціальностей, мігруючи від одного до іншого.
У сучасній психосоматиці розрізняють кілька груп факторів, що сприяють розвитку психосоматичних розладів. Це перш за все генетично обумовлена схильність — наявність певних особистісних особливостей із яскраво вираженими рисами іпохондрії, депресивності, істероїдності, тривожно-фобічними станами тощо. При певних впливах зовнішнього середовища, наприклад, при потраплянні у тяжкі життєві ситуації, коли ніби втрачається контроль над ситуацією, формуючи відчуття безнадійності та безпорадності, психологічна проблема даних осіб часто перетворюється на фізичну. Важливу роль мають також психосоціальні фактори, обумовлені зовнішніми гострими або хронічними впливами на психічну сферу людини. Як правило, основним каталізатором, що провокує і визначає розвиток психологічних проблем, є психоемоційні і психосоціальні стреси.
При цьому з точки зору стресової реакції немає значення характер ситуації (позитивна вона чи негативна), має значення потреба і можливість здійснити пристосувальні функції і тим самим відновити нормальний стан. У науковій літературі, особливо зарубіжній, як правило, використовують термін «дистрес» (distress) – це виключно шкідливий або неприємний стрес.
1) тривогу або ментальне страждання;
2) сильне напруження;
3) гострий фізичний дискомфорт;
4) стан, коли потрібна негайна допомога;
5) фізичне виснаження тощо.
Вчені та практичні лікарі за кордоном приділяють питанням психологічної корекції пацієнтів важливе значення, і це дозволяє вживати своєчасних заходів щодо запобігання розвитку в них психологічної дезадаптації.
Як проміжний стан між здоров’ям і хворобою в континуумі від норми до патології дезадаптація повинна діагностуватися з метою подальшої її корекції методами, що підвищують стійкість до негативних впливів середовища. Вважають, що саме психічна дезадаптація сприяє розвитку багатьох соматичних захворювань, а що стосується функціональних розладів, то в поєднанні з генетичною схильністю вона може бути первинною і формувати порушення фізіології травної системи (дискінезії, вісцеральну гіперчутливість). Порушення фізіології за участю психосоціальних факторів приводить до розвитку функціональних захворювань. У разі відсутності адекватної допомоги хворий приречений на часті візити до лікаря, прийом зайвих ліків, що призведе до зміни поведінки та зниження якості життя.
