Кількість людей із ампутаціями зростає щодня. Пошук оптимального протеза, який дозволив би максимально відновити функціональність кінцівок – складний та нетривіальний процес. Нерідко в результаті нього пацієнти з ампутаціями натрапляють на сучасні, незрозумілі, втім достатньо популярні новації. На перший погляд, вони можуть здатись вдалим рішенням. Втім, в багатьох випадках це не так. Не виняток і остеоінтеграційні протези.

Після ампутації нижньої кінцівки та підготовки до протезування зазвичай для людини виготовляють індивідуальний протез. Його мета – допомогти пацієнту відновити мобільність і незалежність. Такий виріб містить приймальну гільзу і тримається за допомогою відповідної системи кріплення. Натомість остеоінтеграція передбачає пряме поєднання живої кістки з біосумісним металевим імплантом.

Це відносно новий метод протезування кінцівок, який на сьогодні більш широко застосовується у Швеції, Нідерландах, Німеччині, Австралії та США. Весь процес остеоінтеграційного протезування вимагає мультидисциплінарного комплексного підходу до роботи з пацієнтом. Зазвичай, в перелічених країнах така процедура показана людям з тривалим негативним досвідом носіння традиційного протеза. Причому виключно в тому випадку, якщо вони не мають протипоказань. Остеоінтеграція для цих пацієнтів – не примха, а вимушене альтернативне рішення.

Кому не підходить остеоінтеграція?

Першу остеоінтеграцію провів шведський професор Пер-Інгвар Бранемарк у 1990 році. Тоді пацієнтом стала людина із подвійною ампутацією нижніх кінцівок на рівні стегна. На сьогодні галузь прогресувала. Тож у світі існує кілька різних методик остеоінтеграційного протезування. Всі вони відрізняються способом вживлення імпланта у кістку.

Однією з найрозповсюдженіших вважають систему остеоінтеграційного імплантування протезів для реабілітації людей з ампутаціями (далі – OPRA). Вона передбачає, що під час першого хірургічного втручання фіксатор (металевий стрижень із зовнішньою частиною у вигляді гвинтової різьби) вставляється у феморальну кістку. Форма гвинта збільшує площу взаємодії імпланта та кістки для якіснішого процесу остеоінтеграції та більшої стабільності.

Імплант із плином часу поступово інтегрується та зазнає природних змін. Проміжок часу між двома етапами операції становить приблизно 6 місяців. Під час другого етапу до дистального кінця пристрою приєднується конектор. Хірург також працює з м’якими тканинами під час цієї процедури, щоб зменшити ризик інфікування.

Американське Федеральне Агентство з якості медичних послуг (FDA) на сьогодні затвердило лише систему OPRA для використання у США. Для цієї процедури опублікувало наступний перелік протипоказань:

• скелет ще росте;
• остеопороз;
• коли у пацієнта залишається менше ніж 2 мм кортикальної кістки навколо імпланта;
• атипова анатомія скелета, яка може вплинути на ефективність OPRA;
• вік старше 65 років або молодше 22 років;
• вага тіла більше ніж 220 фунтів (100 кг), включаючи протез;
• вагітність;
• коли існує ризик, що пацієнт не зможе дотримуватись інструкцій з догляду і реабілітації;
• важкі захворювання периферичних судин;
• цукровий діабет з ускладненнями;
• проблеми шкіри на ампутованій кінцівці;
• нейропатія або невропатичне захворювання та сильний фантомний біль;
• активна інфекція або сплячі бактерії.

Переваги остеоінтеграційного протезування

Пацієнти з такими протезами мають кращий фізичний контроль над своєю кінцівкою у порівнянні з тими, хто використовує традиційний протез із приймальною гільзою. Прямий зв’язок між протезом і власною кісткою пацієнта забезпечує чудову стабільність, міцність і передачу енергії (при цьому сила м’язів від кукси зменшується там, де вона з’єднується з протезом). Зокрема, у пацієнтів, які пройшли остеоінтеграцію, вібрації від дотику до імпланта (наприклад, під час удару об землю під час ходьби) можуть передаватися у кістку. Це допомагає пацієнтам ходити плавніше, відчувати себе більш стабільно та ефективно робити навантаження на протез.

Також остеоінтегрований протез кінцівки усуває загальні проблеми, пов’язані з приймальними гільзами, зокрема:

• пощипування,
• пітливість,
• погану підгонку або потребу в частій заміні,
• погану здатність контролювати протез,
• подразнення,
• виразки тощо.

Одна з найбільших переваг остеоінтегрованих імплантів рук – їх сумісність із біонічними протезами, які мають зовнішнє джерело живлення. Це дозволяє мʼязам у куксі взаємодіяти з протезом руки. Отже, пацієнти можуть активно рухати протезним ліктем, зап’ястям і кистю.

Недоліки остеоінтеграційного протезування

Найпоширеніша проблема пацієнтів з остеоінтегрованим протезом – поверхневі та глибокі інфекції. Призвести до них може ціла плеяда чинників. Від неправильної гігієни шкіри біля протеза до купання у водоймах. Також слід відмовитись від надмірної активності. Адже в деяких випадках вона призводить до викривлення конектора чи перелому кістки. І як результат – до подальшого видалення пристрою. Будь-який вид спорту, за якого можливі удари (наприклад, біг), здатен послабити чи зламати імплант.

Перед вибором саме цього методу протезування обов’язково слід враховувати й якість кістки навколо імпланта. Вона напряму впливає на процес остеоінтеграції та на ризик перелому кісток протягом багатьох років після операції. Проведення сканування кісток на етапі попереднього аналізу – важлива складова підготовки до остеоінтеграції. Адже дозволяє переконатися, що кістка достатньо міцна та зможе витримати навантаження імпланта. Недостатня мінеральна щільність кісткової тканини не дозволяє процесу остеоінтеграції відбутися, що призводить до розхитування імпланта та до необхідності його видалення. Ризикованість цього методу протезування підтверджують і наявні дослідження.

Професор Бренмарк разом із колегами відстежував стан 51 пацієнта з імплантами за системою OPRA. Висновки – не надто втішні. 55% пацієнтів мали одну або більше поверхневих інфекцій протягом періоду дослідження. Глибокі інфекції розвинулись у 8% пацієнтів. В одному випадку довелося виймати імплант.

Дослідження, проведене Аль Мудерісом та іншими у 2016 в Австралії показало, що під час застосування систем ILP та OGAP-OPL за відносно короткий період часу в 36% людей розвинулись поверхневі інфекції, а в 10% – спостерігались ускладнення.

Дослідження Тіландера та інших, опубліковане в 2017 році, включало відстеження пацієнтів продовж довшого періоду – від 7 до 10 років. Було встановлено, що ризик захворювання остеомієлітом у разі остеоінтеграції з часом зростає до 20%, а необхідність видалення імпланту – до 9%. Довгострокове відстеження дозволить побачити ширшу картину результатів втручання. Але навіть на основі існуючих довготривалих досліджень вже можна стверджувати, що кількість негативних наслідків – надто висока.

У світі лише близько 2000 людей відпротезовано таким шляхом. А у Британії, Канаді та США тривалий час військовим із відповідними травмами (після Іраку та Афганістану) заборонялось робити такі операції за державною програмою медичних гарантій. Лише кілька років тому їх таки дозволили, втім зі значними обмеженнями щодо того, хто може претендувати на таке втручання.