Війна розвинула в нас багато навичок, які ми б ніколи не хотіли мати. Блокувати емоції та жити з горем. Це шлях, який щодня проходять тисячі жінок і матерів, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — це турбулентне відчуття, де немає місця надії, але є місце відчаю та безлічі питань: що зараз відбувається з твоєю рідною чи коханою людиною, чи побачитеся ви знову, як допомогти йому і собі?

Жінка, що переживає невизначену втрату — це жінка, що прокидається дуже рано, ще до дзвінка будильника, й одразу перевіряє соціальні мережі та групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік ймовірно потрапив у полон» — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити все що завгодно, аби дізнатися будь-що про рідну людину.

«Невизначена втрата — це те, що не має рамок і меж. Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи куди зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини кожного дня і триває роками. Жінка відчуває втому, яка накриває з кожним днем все більше і більше. Вона злиться на те, що її надія втрачається, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі у всьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише надією, що рідна людина повернеться»,— коментує Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають невизначену втрату.

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрямок Невизначена втрата) долучилася Ірина Козарєва, яка вже третій рік чекає на сина з полону. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. Нині Ірина досі чекає на сина та ділиться своєю історією горювання, щоб підтримати кожну та кожного, хто теж чекає близьких із полону.

«Він не хотів мене травмувати і все приховував»: Ірина про останню розмову з сином

Ірина — мати шести прийомних синів, кожен, як окремий всесвіт, зі своїм характером та однаково палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції Гідності: «Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти і кажуть: “Ми підем з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш”».

Потім прийшла війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом із товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях. Разом доєдналися до Азову.

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, який не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто їй зателефонував.«Вже ввечері я писала йому: “Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він сказав: “У нас є всі плани, ми озброєні і ми знаємо, що ми робимо”».Далі — лише переписки. У якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина рахувала дні, чекала, коли отримає хоч якусь звістку.

Новини про сина до Ірини прийшли раптово, від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь захисник отримав складну контузію, втратив слух, зір та координацію рухів. Згодом, на шпиталь, у якому перебував Ярослав, російська армія скинули бомбу. Хлопця доправили на Азовсталь. На 21-й день він написав, що все добре, він живий і просто не було зв’язку.

«Я кажу: “Я знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли”. Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Він не міг бігати, присідати. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він всього цього не міг», — розповідає Ірина.

«Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: “Якщо мені не зраджує память, вони всі загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще й сина нема”. Усе в нього з гумором, все в нього було легко. Він намагався мене не травмувати і максимально все приховував».

Востаннє Ірина говорила з сином, коли той здався у полон, 18 травня 2022 року. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони та зброю і зв’язок з сином зник, його немає вже два роки. Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала кожну фотографію та кожне відео, на яких могла б впізнати Ярослава.

Теракт в Оленівці: «Я молилася день і ніч»

Ярослава разом з іншими полоненими з Азовсталі доправили в Оленівку. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій, Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії,де утримували українських захисників. Тоді загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. Всього за даними росіян в бараці, який підірвали було 193 людини, серед яких був і Ярослав.

«Я його так чекала. І в цей день дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава) мені повідомила перша, вона одразу почала ридати: “Я знаю, він там”. Плакали ми. Я плакала за всіх, за всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. І мені надіслали частину — Ярик був там. Я попросила весь список надіслати. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку кричала до Бога й вила. Вила, кричала й торгувалася з Богом. Я просила: “Боже, забери мене. Ну мене забери, тільки нехай він живе!”».

Коли Ірина отримала повний список, побачила заголовок — це був список поранених, буланадія. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю і сказала, що Ярослав живий, у нього все добре, але одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Уперше після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти “піклуються в ДНР про нацистів”.

«Він нічого не говорив… Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. І більше нічого. Майже два роки повна тиша. На тому фото я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався».

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що як його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився:«Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — і бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала цей запах плоті та крові. Це ж серед ночі, вони спали… Я ніби там була», —пригадує Ірина свої емоції, коли дізналася про теракт в Оленівці.

Жінка звернулася по допомогу. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка та спілкування.«Мій колега якось подивися на фото і сказав: “А чому ти плачеш, рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте”. І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. От інколи таке просте слово знімає пелену з очей».

Відтоді два роки Ірина не мала жодних новин про сина аж до останнього обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

«Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав та що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти».

«Усі втомилися говорити про це зі мною — і я мовчу»: про шлях у терапію

Два роки жінка жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс — не безкінечний. Ірина почала відчувати, що ліки перестали допомагати, сон знову зник. Жінка зізналася, що, якби не собака — вона б і не вставала з ліжка.

«Просто все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь із чатів оголошення про проєкт GIDNA. Я ніби щось відчула, мене торкнуло… Але подумала, що є люди, котрим важче, ніж мені, вирішила нікого не турбувати. Проте вже за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені зателефонували дуже швидко і дуже тепло зі мною поговорили».

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли ти не маєш з ким їх розділити:«Усі втомилися. Навіть мої старші діти вже не можуть говорити про це зі мною. Мої подруги всі давно втомилися від цього. Вони не можуть більше — і я мовчу. Це важко, бо біль нікуди не зникає».

Щире спілкування та підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання. Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA, додає :«Фрази на зразок: “Тримайся”, “Усе буде добре”, “Може вже час відпустити” викликають гнів та злість, адже ніхто не знає як буде, і ніхто не знає, як важко триматися. Насправді люди дійсно не знають, як підтримати, і тому промовляють ці фрази. Краще запитати: “Як я можу тобі допомогти?”. Жінка сама відповість: для когось це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото та поринути у спогади, для когось — поговорити про те, як важко зараз. Не бійтеся запитати, як саме ви можете підтримати. Для кожного це щось своє».

Ірині вдалося знайти своїх людей у проєкті GIDNA:«Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота, я розумію. Але якість людей теж має значення. Тут я знайшла високо розвинених внутрішньо людей. Небайдужих. Це люди, які закохані у свою справу. От уже третій місяць я в терапії і бачу суттєві зміни».

Для жінок і матерів, які чекають своїх близьких з полону Ірина має одну пораду —треба жити:«Треба знаходити моменти, щоб жити повним життям. Щоб радіти, щоб насолоджуватися. Я впевнена, що якби я розказала Ярику, як я сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я все-таки не боролася за нього, отак відпустила його,—йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ), менший, теж постійно каже, що треба жити теж. Він мені нагадує. Треба радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони цього всього позбавлені. Вони це й робили, щоб ми жили».

Завдяки терапії жінка знову знайшла ресурси в собі. Ірина ділиться, що після другої зустрічі вже відчула, що в ній ще є сила.«Коли я прийшла в терапію, то сказала, що відчуваю себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками… З якого все виливається, скільки ти туди не налий, що я нічого вже не утримую в собі. І ми працювали над цим. Я відчула, що я ще можу послужити».

Багато жінок забороняють собі навіть думати про страшне. Проте саме розмови з терапевтом допомогли опанувати себе та навчитися екологічно проживати горювання, каже Ірина:

«Треба навчитися не заштовхувати біль кудись всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги».

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли ти переживаєш горе. Без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

«Часто спочатку це супротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція. Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази супротиву жінка все ж таки продовжує приходити на сесії — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту та формується хороший контакт — це другий гарний знак. З'являється турбота і піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності і не руйнувати себе, а піклуватися про себе і підтримувати себе»,— коментує Анна Грубая.

Зараз Ірина досі в терапії та найбільше мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість:«Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Ірина планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували і не слухалися.«На той час не усвідомлювала, що для них це найцінніше, що є. Найцінніша валюта. Я навіть за це просила прощення в Ярика, коли він був там, на Азовсталі. А він сказав: “Мамо, ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла в мене бути”».

Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни росії проти України, повернути емоційну рівновагу, внутрішні опори та віднайти в собі сили рухатися далі.

У травні виповнюється рік, відколи у рамках проєкту працює спеціальна програма роботи з Невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію та навчилися екологічно проживати свій біль. А головне — знову почали жити з надією в серці!

Якщо ви або ваші близькі потребують допомоги, заповніть форму на сайті gidna.org. Ми поруч, щоб допомогти пережити цей складний період у житті та повернути психологічну стійкість.